Позивний Кот: "У нас під Вугледаром одна рота тримала оборону понад місяць. Поклала десь два полки п#дарів"

- Взагалі я почав служити ще у 2019-му, — розказує мені під час зустрічі . – Обрав Військово-морські сили, тому що завжди подобалися кораблі й море, хоча його у моїй рідній Донецькій області немає. Тож це було моєю мрією. Я люблю куховарити, тому пішов на корабель коком. Класна там була команда! Ходили в море, навіть до Керченської протоки. Базувалися у Маріуполі – у зоні АТО та ООС. Прослужив рік. Тоді поступило розпорядження: бажаючі – до сектору бойових дій. Я виявився таким – погодився одразу. Потрапив до морської піхоти на Луганський напрямок. Був поваром у 140-му розвідбаті ВМС. Повномасштабку зустрічав уже з ними.

- Ти розумів, що можливе таке повномасштабне вторгнення?

- Ні. 22 лютого 2022 року ми були від лінії зіткнення десь у 20 кілометрах. Тоді стало шумно – не як раніше: раз впаде, два й усе, а інтенсивніше. У ніч з 23-го на 24-те вже таке почалося! Нас підняли по бойовій тривозі. Одразу виїхали.

- Куди?

- У Новоайдар. Нам поставили задачу: маємо прикрити інший батальйон, який зранку відходитиме. Якщо що – зупиняти під@рів. Нас збирають. У нас була група, яку вчили воювати. Але замість неї відправили водіїв та кухарів. Поставили нас на прикриття дороги. Все нормально. Наші відійшли без втрат. Тоді ми вже проводили розвідку. Я більше займався кухнею. У березні з Луганського напрямку нас направили на Донецький. Там уже було веселіше. Я не лише готував, а й возив продукти хлопцям на позиції. Їздили незрозуміло як і де.

Дуже не вистачало приладів нічного бачення, щоб було видно дорогу. Пересувались же по темноті. Найстрашніше було на великій швидкості роз’їжджатися із танком чи БТРом, коли черкаєшся з ними дзеркалами. Плюсом було те, що тоді FPV-шки не використовували так, як зараз.

Щоб ти розуміла, у нас під Вугледаром одна рота тримала оборону більше місяця. Поклала десь два полки під@рів. Я приїхав до них через тиждень, коли зайшли на позиції. Привіз провізію. А ротних я знав. Давай шукати, де ж він. Переді мною військовий. Питаю: "А де Шаман?". Він: "Кот, це ж я!". Не впізнав зовсім! Він просто весь чорний! Хлопці той тиждень взагалі не милися. Я возив їм продукти кожні два дні.

Потім надійшов наказ повернутися із сектора в свою частину. Вона ж була в Маріуполі на моєму кораблі "Донбас".

Коли місто вже повністю взяли, з нього не усі наші вийшли – дехто потрапив у полон, дехто загинув. Перебазувалися до Одеси, куди я вже й приїхав. Пройшов місяць. Тоді відправили на навчання до Британії. На два тижні. Але я пробув там вісім місяців. Від місця, де нас поселили, неподалік знаходився аеропорт. То через літаки перший місяць я ходив під стінкою. У мене ж в секторі в Бахмуті був випадок, коли в нашу будівлю прилетіла авіабомба. Ми всі дивом вижили! Були легкі "300-ті" – ті, хто бігли босими та порізали склом ноги. Я перед тим готував обід. Зайшов у кімнату до хлопців, які мали змінювати інших на постах, і запропонував піти раніше, щоб ті поїли. Всі вийшли на вулицю, курили і тут перший приліт – у ту кімнату! Пацани потім сказали: "Дякуємо, що ти нас розбудив!". Усі в підвал. Я дорогою під одну руку хапаю якогось солдата (навіть не пам’ятаю, кого), а під іншу – цуценя.

Тільки спустилися – одразу другий приліт у кімнату, в якій жив я. Відрахували час – вже не має летіти. Виходимо. Бачимо: стоїть поліцейська машина, а якийсь чувак через дорогу від них фоткає будівлю. Поліцейські швидко відреагували й забрали його та повезли. Бо якби забрали його ми… (посміхається. – О.М.).

Ми переїхали. Але я три дні приходив сюди і відкопував свій бронік — він же лишився у кімнаті. Це було цікаво, адже на ньому висіли дві гранати (всміхається. – О.М.). Хлопці спочатку допомагали мені копати. Потім спитали, що у мене на броніку. Я відповів. Кажуть: "Давай сам!" (посміхається. – О.М.). Я докопав до лямок. Бачу – гранати закриті. Дістав їх, а потім вже й бронік. Все добре!

- Куди ти потрапив після навчання у Британії?

- Мені дуже сподобалося у 140-му баті, тому я просив свого командира, щоб мене перевели туди. Він відказував, що не можна. Я кажу: "Але ж я хочу в бойову частину, а не бути на кораблі!". Це ж тральщик. Він піде в роботу після війни, коли треба буде розміновувати моря.

Нам якраз з Британії прибули кораблі. Командувач приїхав подивитися. Спілкувався з матросами, офіцерами. Я тоді стояв на кухні. Готував. Заходить до мене. Спитав, як я? Кажу, що хочеться у відпустку. Він: "Давно був?". Я: "Востаннє у 2020 році". Запитує, чи є ще якісь побажання. То я і розказав, що хочу перевестися у морську піхоту. Він: "Та взагалі немає проблем! Тільки назад не зможеш повернутися". Я погодився. За два тижні нам дали відпустку на десять діб. Поїхав я до Одеси робити зуби, бо посипалися. І всі ці дні стоматолог був моїм найкращим другом (посміхається. – О.М.). Наприкінці відпустки командир пише смску: "Ти назад не їдеш. Переводишся". Думаю: Yes, повернуся у морську піхоту! Але виявилося, що мене запхали на інший корабель — "Сагайдачний". Зустрів там друга, з яким служив ще на "Донбасі". Познайомилися з командиром. Розказали, що хотіли йти у морську піхоту. Пройшов тиждень-другий. Ми ходимо в наряди. Тоді викликає командир. Повідомив, що йому подзвонили і сказали переводити нас. Так і сталося! Читаємо відношення, куди – три бригади на вибір. На той час не знали жодну з них. Куди поїдемо? Обрали ту, в якій зараз і служу.

- А ВОС яка була?

- Стрілець. Приїхали ми в бригаду. Вийшов капітан. Розпитує нас, хто де був. Я розказав, що у 140-му баті їздив, возив продукти, займався постачанням. Він: "А водійське посвідчення є?". Кажу: "У мене в Бахмуті ніхто не питав". Він: "Зрозуміло, наші люди! Підете у розвідгрупу?". "Лєгко!". Я так швидко ніколи не оформлювався! (посміхається. – О.М.). Ми в стройову приїхали об 11.50, а о 12.05 вже звідти вийшли. Стоїмо, куримо. Хто забере? Бригада вже була на виїздах. Вийшов офіцер і назвав прізвище ротного. А мені воно таке знайоме! Не можу згадати, звідки знаю. Дав номер телефону. Телефонували хвилин 40 – немає відповіді. Нас забрав автомобіль, який якраз туди їхав. Ротний був на завданні. Через певний час нам видали машини. Поїхали в сектор. Прибули. Якраз приїжджає ротний на "Рошельке" (канадський бронеавтомобіль Roshel Senator. – О.М.). Впізнав мене. Я його вже теж – ми пересікалися у 140-му баті, де він був офіцером. І я згадав, звідки знаю ж прізвище (посміхається. — О.М.). Так і почався мій шлях у нинішній бригаді. Ми тоді були на Донецькому напрямку. Практично біля мого дому.

- Які виникають відчуття, коли ти неподалік рідного дому, знаючи, під якою він загрозою?

- Сердечко тукає! У мене бабуся взагалі знаходилася в сірій зоні. Виїхала вперше, коли був приліт у сарай. Спочатку недалеко – на 20 кілометрів далі. Повернулася, тому що город був не посаджений. Але десь за місяць прилетіло в хату, де були вона, дід та тьотя, яка отримала легке поранення руки. І вже тоді поїхали до моєї мами...

- Але ж це все одно Донбас!

- Буває, що там прилітає. Але все ж далі від під@рів. Я зараз намагаюся вмовити бабусю й маму їхати далі, але не погоджуються.

- До речі, я так розумію, ти пересікався із місцевими за час повномасштабної війни. Які враження лишилися?

- Коли тільки почалася повномасштабка, звернув увагу, що у Луганській області бабулі були приємніші, аніж в моїй рідній Донецькій. У мене була така ситуація, коли ми тільки переїхали на Луганщину: наша машина з провізією до нас не доїхала — зламалась. А у мене – 40 голодних хлопців, включаючи керівництво бата. Йду селом. Бабуля копає город. Я кажу: "Продайте, будь ласка, кілограма чотири картоплі й цибульку. Або підкажіть, де магазини". Вона відповідає: "Магазини закриті. Я тобі картоплю і так дам!" Сітку картоплі мені, цибулю, парне молоко – причому козине. Ми трохи спілкувалися. Нам тоді постачали сік у скляних банках. Я приносив їх цій бабулі. Вона мені давала молоко й сир.

- Таких там багато чи мало?

- Мало. Якщо десь брали продукти, то перевіряли. От молоко як? Даєш кішечці. Якщо день-два нормально – пити можна.

А коли їздили Донецькою областю – нині вже окупованими територіями, то постійно думав: а вона мене ножом не рубане, коли я проходжу повз?

- "Ждунів" багато?

- Багато тих, кому пофігу. Аби їм добре було.

- Розкажи, як тебе поранило?

- Нам поставили розвідзавдання: треба було тихо зайти в село, подивитися й доповісти. Поїхали двома машинами. Я за кермом однієї з них. Але по-тихому у нас не вийшло. Висадили хлопців, відкотилися в посадку. Авто у нас зелені, але ми їх ще додатково замаскували, бо над нами кружляв дрончик.

Слухаю по радійці, що там і як. Чую: на підмогу йде інших бат – на десяти машинах. Залітають на жовтих! Сука, їх з космосу видно! Вони стали біля нас в посадці секунд на 20 й поїхали. Але ж дрон засік і по нам почав працювати міномет. Мені в ногу потрапив уламок, роздробив дві кістки. Тяжке поранення. Іншому водію "прошило" руку – на виліт. Хлопці підбігли, мене затампонували, наклали турнікет, завантажили у машину, на якій я їздив. Наш медик наклав мені шину з акації (всміхається. – О.М.) – що знайшов поруч. Ще ж так гарно примотав! Я йому це досі згадую (посміхається. – О.М.). Їдемо. Говорять зі мною. Я відповідаю. Везуть до медроти. А мені хлопці тільки півтора тижні тому берці подарували, то я за них хвилювався. Дивлюся – ніби цілі. Тільки в крові — відмию. Штани розрізані. "Убакс" теж порізаний. Привезли. Лікарі розмотують, обробляють. Один мені весь час повторює: "Все добре! Тримайся!". Я з ним говорю, жартую. Він: "Ти ж точно важкий "300-й"! Але якийсь живєнький". Я: "Та все нормально! Пальці ж ворушаться". Під коліно ставлять блокаду і везуть в Курахово. Я отримав поранення о шостій вечора, а вже о першій годині ночі був тут. Свідомість не втрачав. Лікар читає форму 100 (первинна медична карта. – О.М.). Не може розібрати почерк. Я йому розказую. Дорізають взагалі мої штани, футболку, щоб побачити, де є ще які поранення. Ліве плече, лопатка, рука, палець і шия посічені дрібними уламками. І тут один збирається зрізати берці. Тільки ножицями до них, я: "Куди?!". Він хоп і назад. Кажу: "По шнуркам ріж. Тільки ж подарували!". Він: "Зрозуміло!" (сміється. – О.М.). Навіть не розрізав, а розв’язав шнурки, зняв берці й поставив поруч (посміхається. – О.М.). Замотали ногу, зробили знеболювальний укол. Сказали, що відправлятимуть на Покровськ. Чекаю на евак. А при пораненні дуже хотілося курити. Бачу санітара, який мені до того допомагав. Питаю, чи є цигарки. Каже, що немає, але може знайти. Попросив, щоб пошукав. Приніс. Він мене на каталку й на вулицю. Я покурив. Назад котить, а за мною – слід крові. Просто не можна було рухатися. Медсестра кричить: "Я тобі де сказала бути?! Зараз усім санітарам скажу, щоб тебе не вивозили!". Мені повезло, бо за півгодини вже була моя машина. А по дорозі хлопці мені дозволили курити (посміхається. – О.М.). Приїхали до Покровська. Тут мені зробили першу операцію – поставили в ногу "металобрухт" і відправили на Дніпро до лікарні Мечнікова. Там я пробув п’ять днів. Мене стабілізували. Було ще дві операції.

Знаєш, я дуже вдячний місцевим волонтерам. Вони нас вдягнули, годували – я їв тільки те, що вони приносили. І в дорогу зібрали пакунок з собою. Мене мали відправити на лікування до Києва. Думаю: хоч вперше побуваю в столиці! Але щось змінилося й мене повезли до Луцька. Тут зробили знімки і побачили ще один уламок в нозі.

Спитали, чому не витягнули? Відповідаю: "Сказали, що небезпечно". Наступного дня операція. Там офігенні молоді лікарі! Зробили. Потім ще три. Поставили пластини. Закрутили 15 чи 16 "саморізів". Все добре. Сказали, що треба буде лише шви зняти, тож відправляють далі, адже до них поступають нові хлопці. Так я опинився в Ковелі. Знаєш, такої поганої лікарні я до того ніде не бачив. Я приїхав о п’ятій вечора. Пару годин чекав, поки оформлять. Палата була страшна. Кнопки для виклику медперсоналу немає. Питаю: "А що робити, якщо мені стане погано?". Медсестра: "Вийдете – скажете". "Як з моєю ногою?!". "Ну, крикнете". А якщо не зможу кричати?! Дала свій особистий номер. Лікаря не було. Наступного дня теж. Як і обходів. То я зранку щопівгодини приїжджав до медсестри на пост, запитував, коли він з’явиться. На третій день до нас в палату приходить консиліум — лікар, завідуюча і старша медсестра. Подивилися ногу. Виявляється, щодня треба робити перев’язки. "Обезболу" нормального не було, хоч лікарня на забезпеченні, адже половина там військових. Я сам собі купив. Дали британські вітаміни. А я такі бачив, коли був у Британії — одні з найдешевших. Типу наших аскорбінок. Таке-от лікування.

- Скільки ти там був?

- Два тижні. Купив собі милиці. Почав на них ходити. Мені зняли шви й виписали. Відправився до найкращого друга до Одеси. Тут пройшов ВЛК. Призначили уколи. Через два місяці вже почав ходити з паличкою. Хоч ще був лікарняний, але я вже не витримував. Дзвоню ротному: "Забирайте мене! Можу бути на другій лінії. Друкуватиму чи ще щось робитиму. Реально не можу тут вже сидіти". Ти ж розумієш: Одеса – купа мажорів з їхніми понтами для приїжджих...

- Дратують?

- Вони — дуже!

Так от ротний каже: "Приїжджай – подивлюся на тебе". Я зрадів! До нього ж. Був ще на милицях. Він глянув на мене й каже: "Їдь назад, лікуйся ще десь місяць". Оформив документи на реабілітацію. Мене направили до Одеського реабілітаційного центру. Там масажи, прогрівання, заняття. От фізкультура там була – жесть! Я завдяки цьому на ногу так швидко й став. За місяць. Знаєш, як реабілітог на третє заняття зробив? Поставив задачу крутити педалі на велотренажері хвилин 15. Я перед собою встановив телефон, включив фільм і завтикав. Боковим зором бачу, що він забрав мої милиці та відніс у кінець кімнати. Каже: "Іди бери! Тобі ніхто не допомагатиме". Я дострибав. Ще через пару занять вже почав ходити із паличкою. Тоді мій побратимчик Сталкер отримав поранення. Я приїхав до нього й віддав свої милиці.

Ще тоді я зустрів дівчину. Ми з другом вирішили піти до гарної грузинської шашличної, де дуже смачно готують. Сідаємо. А біля нас було святкування (як я пізніше дізнався – річниця весілля). Друг каже: "На тебе одна дівчина дивиться". Показав, яка. А я її раніше бачив кілька разів у кав’ярні. Сидимо ж. Я теж поглядаю. Вийшли на вулицю. Познайомилися. Розговорилися. Наступного дня пішли на побачення і в гості до тих, у кого ж була річниця. На третій у нас щось зайшла розмова про весілля. Кажу: "Так виходь за мене!" Вона погоджується. Супер! Зранку прокидаюся, говорю: "Пішли по весільні обручки". До останнього думала, що я жартую (посміхається. – О.М.). Купили. Сукню також. Вона: "Я все одно не вірю!" Йдемо до РАГСу. Думаю: розпишуть, бо я ж – військовий. Заходимо – людей багато. Дві черги: вагітні та військові. Чекаємо. Ми вже мали заходити до кабінету, починається тривога. РАГС закривається. Нам дали квитанції оплатити. А банки ж теж закриті! Маленька засмутилася. Але є "Приват24"! Я швидко все оплатив. Закінчилася тривога. Оформили документи. Чекаємо перед залом. І що?

- Тривога?

- Так! Знову чекаємо. Відбій. Розписалися. Отак буває за чотири дні знайомства (посміхається. – О.М.). Чоловік сказав – зробив. А якщо він ще й розвідник – це вогонь-вогонь! (всміхається. – О.М.).

Потім я повернувся на війну. Набрав же ротного. Він мене перевів з водіїв у РЕР – радіоелектронну розвідку. Каже: "Послухаєш під@рів". О’кей! А там командир відділення – корабел, як і я раніше. Причому із сусіднього корабля! То я там — і водій, і перехоплювач. Тепер дружина телефонує і питає: "А коли додому?".

- А коли, до речі? Є думки щодо можливого закінчення війни?

- Хотілося б, щоб це сталося якомога скоріше – повернути усі свої території та й усе.

- Але ж ніхто не планує нам їх віддавати. І бажання закінчити війну там не прослідковується. Навпаки – наступають.

- Значить, добиватимемо під@рів!

Ольга Москалюк, "Цензор.НЕТ"

Фото надані Котом