Перша. Як ми, Україна, будемо виховувати українців серед дітей, які перебувають за кордоном ? Вони навчаються в іноземних школах за іноземними програмами, де Україна є лише частиною всесвітньої історії. Без української мови. Літератури. Мистецтва. Історії. Є багато приватних ініціатив та спроб батьків це зробити самотужки. Але де держава? Це, якщо що, не питання. Міністерство освіти разом з Міністерством окупованих територій також чимось дуже зайняті, але якось знову не дітьми в евакуації. Рішення на поверхні – окремий пророблений цікавий курс історії, мови та літератури. Відкритий, спрощений, сучасний. Він би забезпечив і можливість навчатися, і можливість навчати. Але не на часі.

Друге питання – що буде після перемоги? Діти в іноземних школах (знову). Узгодження та синхронізація програм об’єктивно неможлива. Чи будемо ми визнавати освіту іноземних шкіл? Чи буде потрібно складати ЗНО (нащо, але) після атестату іноземних шкіл? Усі ці питання не просто відкриті. Їх просто не помічають знову. Добре, що хоча б питання пенсійного стажу вирішили. Але тут мова про дітей, про наше майбутнє.

Тому на часі до початку нового навчального року, якщо не розробити курси, то хоча б озвучити політику та рішення. Рішення цілком очевидні та однозначні:

• визнати повноцінно іноземну освіту без необхідності підтверджувати, складати ЗНО та виконувати іншу бюрократичну маячню.

• наголосити на безумовному праві безкоштовного / пільгового навчання для всіх українських дітей. За простою умовою для дітей в евакуації – залік через відвідування курсів української мови, літератури та історії. Є залік – є право. Немає заліку – йди вчись або сплачуй.

Все просто. Але чомусь досі складно до цього приходять наші можновладці. Може, через їх відірваність від реалій життя. Може через банальну нездатність. Може через якісь інші, незрозумілі й приховані причини. Це вже не має значення.

Особливо, коли йдеться про наше майбутнє.