open art museum: українське аутсайдерське мистецтво у Швейцарії
Від збірки до інституції
Санкт-Галлен — некоронована столиця Cхідної Швейцарії, місто, розташоване неподалік Боденського озера. Головний туристичний об’єкт — абатство святого Галла, яке в середньовіччі було чи не найбільшим бенедиктинським монастирем Європи. Тепер його собор і бібліотека є частиною світової спадщини ЮНЕСКО. Цей комплекс — еталон догляду за історичними пам’ятками. Тут усе ідеально відреставровано й доглянуто, зовнішні стіни собору кольору латте не мають ані плямочки, дверні ручки відполіровані, а барокові хвилі в інтер’єрі світло-зеленого кольору роблять собор схожим на великий весільний торт.
У місті кілька чималих музеїв: Музей текстилю, Kulturmuseum (музей історії та етнографії), Музей природознавства, Художній музей, Kunst Halle Sankt Gallen (галерея сучасного мистецтва). А також незвичний для класичної музейної номенклатури open art museum. Він розташований у ревіталізованих складських приміщеннях і до початку 2023 року так і називався — Музей на складі. Там також працюють поліцейська дільниця, ресторан, бібліотека, Literaturhaus & Bibliothek Wyborada (Центр збереження та публікації жіночої літератури й історії) та інші заклади.
Open art museum починався з приватних колекцій трьох санкт-галленських родин — Ерни й Курта Бургауерів, Міни та Йозефа Джонів і Сімони й Пітера Шауфельбергер-Бреге, які в 1988 році створили Фонд швейцарського наївного мистецтва й арт брюту. Фонд налічував тоді близько 200 робіт, а перша виставка відбулася в адміністративній будівлі кантону. Німкеня Моніка Ягфельд, яка керує музеєм з 2008 року, перетворила його зі збірки, цікавої вузькому колу людей, на сучасну важливу інституцію. Ось як вона згадує ті події:
«На той час я вже 13 років працювала зі збіркою творів, створених у психіатричних клініках. Це знаменита колекція німецького історика мистецтва і психіатра лікарні Гайдельберзького університету Ганса Прінцхорна — The Prinzhorn Collection. Водночас я працювала зі збіркою наївного мистецтва в The Zander Collection неподалік від Штутгарта. Оголошення про вакансію у Санкт-Галлені мені показала знайома, бо я навіть не передплачувала музейного бюлетеня. Я знала про існуванню цього музею, адже музеїв такого напряму зовсім небагато у світі, тому й зацікавилася.
Тож я приїхала сюди, щоб подивитися на нього. Він був ще меншим, ніж зараз — тільки приміщення вгорі (зараз музей має приміщення на двох поверхах. — Авт.). Перше моє враження від музею і від експонатів — наче це робила мачуха, а не мати: нерідне, занехаяне, нікому не потрібне. Десь на підвіконні стояла пощерблена тріснута чашка. І мені захотілося створити тут таку атмосферу, щоб люди бачили: кожен твір має свою цінність. Я хотіла зрівняти неконвенційне мистецтво з конвенційним і доглядати за ним на високому рівні. Я була першою людиною, яку взяли на зарплату як директорку й кураторку. У фінансування включилися місто й кантон, але з’явилася також і умова, що музей повинен залишитися в місті і розвиватися.
Ми почали робити ремонт, поставили спеціальне музейне світло, замінили підлогу, проводили усілякі івенти, щоб заробити гроші, які могли вкладати в ремонт і покращення музею. У 2018 році, до 30-річчя музею, один спонсор, залучивши інші бізнеси, подарував нам приміщення на першому поверсі: тут ми повністю відновили стіни й підлогу, закупили меблі, установили обладнання. Усе робили крок за кроком. Пізніше замінили всі вікна, установили клімат-контроль у фондах, зробили мобільні стіни й модулі, щоб можна було трансформувати виставкові зали. Ми все ще в процесі покращення — робимо все можливе, наскільки нам дозволяє бюджет».
Приміщення на першому поверсі розділене на зони. Є кухонна секція — після вернісажів гості спускаються сюди випити вина чи кави. Є книгарня й сувенірна крамниця, столи для майстер-класів, крісла для камерних розмов. Каталог виставки «Звір війни» чудово вписується в асортимент крамнички. Видавництво «Родовід» видало цей каталог з тримовним текстом: українською, англійською та німецькою. Обкладинки варіюються. 90% куплених у день відкриття каталогів — з німецькомовною обкладинкою, адже Санкт-Галлен — німецькомовний кантон.
У залі, де експонують виставку «Звір війни», звертаю увагу на підвісні світильники з іменами. Світильник «Моніка» підсвічує роботи петриківських майстринь. «Музейне світло дуже дороге, тому ім’я кожного, хто перерахував гроші на нього, написали на світильниках, — каже Моніка. — Бачите, я теж давала свої гроші».
2008 року в музеї на повну ставку працювала лише директорка, ще одна людина в адміністрації — на 20% ставки, тобто, міряючи на швейцарський манер, музей мав 1,2 ставки. Зараз три повні ставки розділені між персоналом, який працює part time різну кількість часу. Плюс є стажери, практиканти. Моніка як кураторка працює з виставками, що не стосуються колекції — як, наприклад, «Звір війни. Наївне мистецтво з України» з фондів РОДОВІД-Галереї. Виставки із зібрання Музею курує Ізабель Цюрхер, але вона працює лише на половину ставки. «Запрошені експерти чи куратори, які теж могли б допомогти, — це лише питання фінансів, — каже Моніка. — Не завжди на це є гроші».
Ребрендинг, що вказує напрямок розвитку
Кількісні та якісні зміни в музеї привели до потреби відточити ідентичність інституції. Найняли агенцію і два роки разом з фахівцями випрацьовували стратегію музею, місію, візію, розробляли ребрендинг. «Ми збиралися в такому складі: я, президент Фонду Томас Шейтлін (колишній мер Санкт-Галлена. — Авт.), комунікаційник музею Філіп Гросс, наш дизайнер і представники агенції. Разом ми шукали найкращі рішення і ребрендингу, і оформлення, — розповідає Моніка. — Також міркували, як розмовляти з публікою про наш музей, і про те, чи треба змінювати стару назву. Вирішили, що потрібно. Потім з Філіпом ще довго доопрацьовували стратегію, відшліфовували кожну фразу, загалом це зайняло два роки».
На початку 2023 року музей змінив назву, концепцію та місію: тепер це не Музей на складі, а open art museum. Моніка каже, що разом з новою назвою прийшли зміни свідомості й відчуття концепту. Ось кілька пунктів з прописаної місії музею:
-
open art museum фокусується на мистецтві маргінесу;
-
open art museum руйнує кордони в мистецтві;
-
open art museum ставить під сумнів наявні моделі мислення;
-
open art museum дарує волю емоціям;
-
open art museum сприяє розмаїттю мистецтва й світу мистецтва.
Музей обстоює право на рівноправне існування всіх видів мистецтва, а Моніка, яка все життя займається мистецтвом аутсайдерів, так пояснює свій професійний інтерес до цієї сфери:
«Неконвенційні види мистецтва спочатку були відкриті психіатрами, які використовували мистецькі практики, щоб лікувати психічних хворих. Але коли це побачили сюрреалісти, експресіоністи, вони сказали: це саме те, що ми шукаємо в собі; люди з психічними захворюваннями роблять це від душі, щиро, вони керуються не головою, а почуттями і відчуттями, тому вони роблять відкриття. І професійні художники теж починають шукати цей стан. Деякі сюрреалісти досягали цього стану за допомогою наркотиків, але їм хотілося б, щоб це йшло зсередини. Професійні митці, які досягли великих успіхів у своїй сфері, колекціонують арт брют, щоб надихатися абсолютно вільним поводженням аутсайдерів з образами, кольорами, композицією. Є відомі швейцарські митці, які мають невеликі колекції арт брюту.
Раніше неконвенційне мистецтво було закрите в психіатричних клініках, його вважали не вартим високих похвал чи представлення публіці. Протягом минулого століття, особливо після Другої світової війни, крива інтересу до аутсайдерського мистецтва пішла вгору, його визнали, робили виставки. А зараз його вважають чистим мистецтвом — без домішок пропаганди, без політичного впливу, без маніпуляцій суспільства. Тому зараз його цінують більше, ніж раніше, і намагаються в ньому черпати натхнення.
У 1922 році Ганс Прінцхорн написав книжку «Художня творчість душевнохворих», це була документація. Але те, що відрізняє аутсайдерське від конвенційного мистецтва — відсутність документації, відсутність досліджень. Мені дуже не подобається, що існують рамки вже й для аутсайдерського мистецтва, поза якими залишається багато цікавих робіт й імен. Наприклад, норвезька фотографка Лене Марі Фоссен, яка страждала на анорексію і померла у 2019 році, зробила автопортрети й хотіла їх виставити, але кураторка не дозволила їй це. Я запитала в кураторки під час одного small talk — вона навіть не задумувалася, чому відмовила Лені, а потім підготувалася до розмови і відповіла, що ці автопортрети просто не підходять під параметри мистецтва, яке хочуть бачити люди. Тож варто подивитися на те, які виставки, твори, художники підпадають під таку приховану суспільну цензуру».
Українське і швейцарське неконвенційне мистецтво
Запитую, чи легко було Моніці вписатися у швейцарський культурний ландшафт. Вона згадує:
«Я почала працювати в січні 2008 року, одразу зустріла дуже гарних людей, а в травні того ж року поїхала на гору Сентіс, це неподалік, і там вирішила, що хочу, коли помру, аби мій попіл розвіяли тут, — посміхається Моніка. — І якби можна було за законом, я подалася б на швейцарське громадянство відразу 2008 року, так добре я тут почувалася. Найперше, чим життя у Швейцарії відрізняється від Німеччини, тут є пряма демократія й усі державні служби, місцеві департаменти, міністерства розмовляють з людьми на рівних, тут немає ієрархії, мовляв, я тут угорі, а ти хто такий прийшов? Коли ми розмовляли з департаментом культури в кантоні чи міністерстві, ми завжди говорили як рівноправні партнери, нам завжди відповідали, чиновники підтримували те, що ми робимо. Це те, чого немає в Німеччині, коли ти приходиш у департамент і просиш як жебрак — дайте нам хоч щось. От що я ціную у Швейцарії — пряму демократію, не знаю нічого кращого за це, але до цього також треба повсякчас докладатися».
А як щодо швейцарського мистецтва?
«Я постійно в процесі пізнання, тому що я багато з чим стикнулася протягом цих років — наївне мистецтво Аппенцеля чи Тогенбургу, регіональні осередки з їхніми особливостями й відмінностями. Коли я натрапляю на нові імена чи явища, то якось спрацьовує те, що я німкеня й по-іншому дивлюся. Зважую, чи можу використати тут свій досвід, бекграунд, який отримала в німецьких інституціях. Якщо так — тоді все зрозуміло, якщо ні, тоді мені треба більше сконцентруватися, подивитися й осмислити. Хоча я ніколи не казала раніше, що німкеня, казала, що я з Німеччини. Через нашу німецьку історію. Я тут хотіла якнайшвидше отримати швейцарське громадянство, бо не хотіла ніколи бути німкенею. Оскільки зараз війна з Україною підняла всі ці моменти історії, я реагую на вашу війну інакше, ніж швейцарці. Вони кажуть: та все буде добре! Та вони цього не знають, не проживали».
Моніку Ягфельд і Лідію Лихач, які є кураторками української виставки в open art museum, познайомила Софія Зануссі, директорка Outsider Art Fair у Парижі. На цьому ярмарку Моніка побачила виставку наїву з колекції Лідії, і так вони почали співпрацю. Експозиція «Звір війни» зібрала близько 50 творів 23 авторів: Никифор і Панас Ярмоленко та його донька Якилина; Григорій Ксьонз; Ганна Шабатура; Софія і Ярина Гоменюк; Дмитро Перепелиця; Іван Лисенко; анонімні автори із Сум, Черкас, з Полтави, Харкова; Марія Примаченко; Катерина Білокур; петриківська школа — Тетяна Пата, Параска Власенко; сучасна мисткиня, що належить до арт брюту — Божена Чагарова; самодіяльна художниця середини — другої половини ХХ століття Ганна Готвянська. Публічна програма до виставки включає вечори української музики, літературні зустрічі, лекції українських кураторів і мистецтвознавців, навіть бранч з українськими стравами. Її цілком можна назвати невеликими «українськими сезонами» в Санкт-Галлені. Те, як добре скомпонована ця програма, ще більше підкреслює професійність музею та надає події масштабності. Видно, що музей виважено й серйозно готується до кожної події. Наприклад, відкриття виставки 6 вересня було солідною подією не тільки для музею, а й для міста: на вернісаж прийшли мер Санкт-Галлена, представники Міністерства культури Швейцарії, Надзвичайний і Повноважний Посол України в Швейцарії Ірина Венедіктова та представники української амбасади.
«Я лише на початку відкриття українського наївного мистецтва, — каже Моніка, — це тільки крупинка всього того, що є в Україні. З першого погляду я бачу, що українське наївне мистецтво набагато професійніше за те, що вважається наївним мистецтвом у західному світі. Якщо подивитися на ці картини, особливо портрети, побачимо дуже професійні роботи: пропорції, кольори, композиція. Звичайно, якщо придивлятися, то зауважимо непропорційні руки або ноги, рука висить у повітрі — можна зрозуміти, що тут щось не так. Але я в захваті від того, що ці картини намальовані так і, однак, належать до наївного мистецтва, тому що вони переходять планку наївного й наближаються до професійного. Якщо подивитися на наївне мистецтво в Аппенцелі, то це все про місцеві ландшафти, про корів, про те, як гарно вони живуть у горах, як їм подобається так жити. Тобто це віддзеркалення того, що автори почувають; і це цінується тут — таке мистецтво від фермерів. А якщо це інше наївне мистецтво, не звичне пасторально-корівкове, то воно взагалі не цінується. (Ну як сказати, роботи класиків наївного мистецтва доходять до 300 000–500 000 євро. — Авт.).
Тож я у захваті від того, що бачу в українському наївному малярстві, і від того, що тут багато трудівників, селян. Виникає питання, чи це зумовлено політично радянською владою — виведення на перший план трудівників, підтримка всілякими преміями й нагородами, щоб селян і робітників малювали. Тобто це пропаганда чи ні — у наївному мистецтві? Визнання цього мистецтва в Україні значно більше, ніж тут. І тоді в мене виникає питання: чому так, чому в Україні це мистецтво виводять на вищий рівень, а тут майже не вважають за мистецтво?!»
Виставка «Звір війни» триває до 25 лютого 2024 року. Лідія Лихач задоволена співпрацею з open art museum:
«Справді, у Європі привчені до сучасних течій в аутсайдерському мистецтві й арт брюті. Але на мою думку, Марія Примаченко чи Катерина Білокур, як і інші відомі українські майстри неакадемічного мистецтва, готові тримати увагу глядачів. І виставка справді мала успіх серед тих, хто прийшов до музею. Багато допоміг візит пані посла України у Швейцарії Ірини Венедіктової — вона зі своїх позицій представила сучасну українську ситуацію, і було видно, що швейцарці дуже її сприймають!»
Неконвенційне мистецтво як спосіб побачити іншого
У Санкт-Галлені open art museum нарівні з іншими музеями бореться за свого глядача, який у вільний від роботи час намагається «втекти» в гори. Музей робить чотири виставки на рік. Видає каталоги. Виборює гранти. Поповнює колекцію. У травні 2023 року провів чотириденну наукову конференцію, на яку приїхали дослідники аутсайдерського мистецтва з 18 країн. На таку не спромігся жоден місцевий музей.
«Ми розвиваємо нашу колекцію, експозицію, — коментує Моніка. — Маємо ще багато планів розвитку й розширення, але це вимагає багато коштів. Також зараз ведемо переговори з керівництвом кантону й міста, щоб нам збільшили субсидії, фінансування, ми далі хочемо йти в ногу з часом, відтак цифровізуємо музей на ті гроші, що нам виділили після ковіду. Якщо великі музеї з більшим фінансуванням і більшим персоналом кажуть, що не мають ресурсів на диджиталізацію, то ми це робимо з нашими маленькими ресурсами, бо розуміємо, що це потрібно.
Минулого року розпочали трирічний проєкт інклюзії з фондом Pro Helvetia, щоб люди на візочках, інваліди користувалися усіма музейними можливостями. Робимо виставки для різних категорій людей, але поки що в нас немає представлення розмаїтих категорій людей, наприклад у правлінні, і над цим ми працюємо. Свідомі того, що маленький музей з невеликим штатом, який презентує аутсайдерське мистецтво, має працювати ще більше, щоб бути нарівні з великими музеями, які представляють конвенційне мистецтво. Це все робиться для того, щоб цей вид мистецтва, непрофесійний з академічного погляду, сприймали як частину великого мистецтва».
Запекле мистецтво: українські виставки 2024 року
